Фашизація молоді в Італії

Васильченко А.История гитлерюгенда.

Основным орудием фашизации новых поколений Италии, как и стоило предполагать, стали юношеские организации режима. Главная из них «Балилла» (ОНБ) - объединяла подростков до 18 лет. Её структуры и порядки были в максимальной степени военизированы: 11 детей составляли эскадрон, 3 эскадрона - манипулу, 3 манипулы - центурию, 3 центурии - отряд, 3 отряда - легион. Президентом ОНБ был генерал фашистской милиции, высшим покровителем - лично дуче. При вступлении в ОНБ дети давали клятву ему на верность, присягая отдать все силы и жизнь во имя фашизма. Манифестации и шествия, митинги и еженедельные собрания, происходившие даже в дни школьных каникул, марши и маневры занимали вторую половину дня в будни, а так же субботы и воскресенья. Механизм организации юношеских массовых мероприятий был прост: отменялись занятия в школах, трудящаяся молодёжь на целый день освобождалась от работы, из окрестных сел в города стягивались молодые крестьяне, которым оплачивался проезд и давались пайки. Дети не могли не чувствовать гордости от осознания своей принадлежности к великой «армии дуче», готовой завоевать для Италии «место под солнцем». Форма (черная рубашка, бархатные панталоны, шапочка с орлом и кожанные перчатки) и личное оружие (деревянные карабины) льстили детскому тщеславию, способствовали формированию у ребенка сознания своей причастности к единой, спаянной организации (58).

Членам ОНБ были предоставлены широкие возможности для занятий спортом. Сооружались новые стадионы, бассейны и спорт площадки, турбазы и лагеря. Спорт стал доступен миллионам итальянцев, однако, занятия им сопровождались насаждением культа грубой силы и жестокости. «Homines novi», по Муссолини, должны были стать не только политически, но и морально обновленными и физически развитыми. Фашистские иерархи полагали, что занятия спортом должны пробудить потаенную энергию и боевой дух, развивать силу воли и приучать к преодолению трудностей, воспитывать презрение к уюту и комфорту (59).

Позже была создана еще одна организация - «Молодые фашисты» для юношей 18-21 лет, то есть для заполнения разрыва между верхней возрастной гранью «авангардистов» и минимальным возрастом членов партии. Главной задачей «Молодых Фашистов» стала идейно-политическая и физическая подготовка для вступления в фашисткую партию.

Специальные фашистские организации были созданы и для девушек. По старой римской традиции фашисты представляли женщину «ангелом домашнего очага» и «матерью война», поэтому молодёжные организации должны были готовить девушек к исполнению этих функций. Для них создавались многочисленные курсы рукоделия, кулинарии, машинописи и даже специальные курсы по организации и ведению хозяйства в колониальных странах.

Еще позже все юношеские организации были слиты в единую оргнанизацию под названием ДЖИЛ (JIL) - итальянская ликторская молодёжь. Формально вступление в ликторскую молодёжь было добровольным, но по сути отклониться от этого было практически невозможно. Членский билет организации служил для молодых людей и подростков своего рода удостоверением личности, а с 11 лет им выдавались специальные книжки, в которые периодически заносились сведения о физической подготовке и уровне овладения военными специальностями. Согласно фашистской доктрине понятия «гражданин» и «солдат» были идентичны, поэтому милитаристская подготовка молодёжи начиналась еще с того времени, когла ребенок был в состоянии держать оружие. С 11 лет учили обращаться с винтовками, с 16 - стрелять из пулеметов и водить танки, с 17 - все юноши обязаны были посещать курсы военной подготовки (60).

Многие студенты были объединенны в университетские фашисткие группы, которые в сравнении с другими молодёжными организациями пользовались большей автономией. Их члены могли не носить специальную форму, требования к дисциплине и регламентации деятельности в рамках этих групп были не столь жестокими.

Муссолини любил броские лозунги и умел мастерски их выдумывать. «Дорогу молодёжи!» - этот девиз дуче выдвинул в первое десятилетие своего господства. Его содержание было достаточно емким: старые поколения должны были уступиь дорогу «человеку эпохи Муссолини», перед которым якобы открыты все пути к блестящей карьере, богатству и военной славе, к возвышению Италии и утверждению её господства далеко за пределами Апеннин (61). В фашистской печати нередко можно было встретить утверждения, что «фашистская революция» - это прежде всего «моральная ломка старого», а сам фашизм - попытка создания «нового духовного порядка века». «Фашистский тип» человека по всем параметрам противопоставлялся обычному буржуазному типу. Таким образом, можно говорить, что фашистские молодёжные организации в Италии предвосхитили тотальную систему «гитлерюгенда», который стал намного мощнее и универсальнее своих предшественников.

Платон

Платон вважав філософію учнівством, яке готує до смерті. [231] На його думку, таке завдання ставив перед собою і Сократ: «Справжні філософи багато думають про смерть, і ніхто на світі не боїться її менше, ніж ці люди». [232] У момент смерті душа звільняється від тіла, і до цієї події треба готуватися заздалегідь і щодня, ретельно відстежуючи свої вчинки і проживаючи кожну мить як останню. Необхідно остерігатися дріб'язковості і порожнечі, виходити за рамки індивідуалізованої особистості, яка одного разу залишиться позаду. Слід дивитися на все з більш високою і глобальної точки зору, охоплюючи поглядом божественне і людське. [233] Філософові не личить бути жадібним, боягузливим і хвалькуватм, але справедливим і надійним в спілкуванні з оточуючими. [234] Людина, яка постійно веде себе так, ніби вона уже померла, не відноситься до земних справ занадто легко, але спокійна в нещастях. Людина помірно їсть і п'є, використовує свій розум в розумних доводах і міркуваннях. І вже, звичайно, вона не нарікає на свою смертність: було б дивно  людині засмучуватися, коли смерть, нарешті, приходить. Якщо людина вже викупила душу від тілесних турбот, вона дає їй «без перешкоди ... в досконалої своїй чистоті прагнути до дослідження і відчуття того, що її ще невідомо». [235]

Націонал-соціалізм та комунізм М.Попович

Що ж до загального питання, що краще — фашизм чи комунізм, то на нього неможливо відповідати абстрактно. Нацизм був ворогом Німеччини і німецької культури — для того, щоб принизити свою країну до такої цивілізаційної ницості, яку являв собою нацистський режим, необхідна була брутальна і вульгарна руйнація високої гуманістичної німецької традиції. Російський комунізм приніс громадянам комуністичної імперії, мабуть, більше страждань, ніж нацизм — громадянам Німеччини, визнаних «арійцями». Проте нацизм для «неарійців», для рабів Рейху, доля яких чекала й українців, був незмірно жахливіший, ніж комунізм для народів СРСР і нацизм для німців. Українському народові довелось вибирати між одним і другим тоталітаризмом, і він мусив вибрати комуністичний.

Мирослав Попович Сталін

Сталінський тоталітарний режим

Наступники Сталіна, відмежовуючись від найбільш потворних рис його спадщини, називали сталінську добу «періодом культу особи Сталіна». Цей евфемізм натякав на «особисту нескромність» вождя і щонайбільше — на режим його особистої диктатури. Проте це дуже поверхова характеристика.

Владна система, створена Сталіним на ґрунті однопартійної диктатури, була вже не просто його особистою абсолютною владою, а й режимом найвищою мірою тоталітарним. Всі громадські прояви життя кожної людини знаходились під державним контролем, кожен дійсний чи уявний відступ від норм нещадно карався терористичними засобами. Були зліквідовані можливості найменшого натяку на опозицію владі, незалежності громадських організацій і товариств від партійного керівництва, встановлено засобами масового терору контроль за всіма сферами життя, включаючи культуру. Суть сталінського режиму зводиться врешті-решт до терору, і ідеологічний тиск та контроль — прояв цього терору. Безпідставні арешти, катування, розстріли, духовні тортури були знаряддям підтримування атмосфери жаху і непевності. Репресовані люди і заборонені твори офіційно не існували, їх не згадували, суспільство жило парадним і прикрашеним життям, але і до святкового карнавалу «країни переможного соціалізму» долітав сморід «зони», «нижнього світу». Але так було потрібно, щоб кожен пам’ятав про небезпеку.

На систему комуністичного тоталітаризму накладала відбиток особистість диктатора.

Людям, які вперше бачили Сталіна, впадала у вічі невідповідність його зовнішності офіційним зображенням, поширеним з кінця двадцятих років. Виявлялося, що він /622/ маленького зросту, худорлявий і негарний, одна рука коротша, обличчя спотворене віспою. Зрештою, він був доброї статури, а розумні, недовірливо примружені майже жовті очі і вольове, помітно роздвоєне підборіддя робило його зовнішність непересічною. Його спокійні, неквапливі, уповільнені манери обманювали людей, які його погано знали. При більш тривалому спілкуванні спостережливому Джіласу Сталін здавався радше нервовим, непосидючим і навіть метушливим. Під машкарою спокійної упевненості перебігало напружене емоційне життя. Його захльоскували спалахи гніву, які лише зрідка отримували вихід. Звичайно приступ люті виявлявся в особливій блідості й спопеляючому погляді, який дуже важко було витримати.

Сталін — людина сильних емоцій і афектів з утрудненим забуванням. У нього розвивались риси педантичної особистості з її стурбованістю, ретельністю в роботі, невпевненістю, утрудненістю прийняття рішень, що придушувалися нездатністю забути афект, гнів, особливо той, який викликаний справжньою чи уявною образою, що переростало в параноїдальну наполегливість, впертість, підозріливість, потребу мститися справжнім та уявним противникам, послабленням почуття реальності. Параноїдальні тенденції посилювалися граничною збудливістю, яка викликала напади старанно стримуваного гніву, послаблення моральних мотивів, загальну вповільненість і незграбність мислення, прагнення до розрядки через насильство. Все це породжувало страх, сумніви і нерішучість. Напевне, Сталіну доводилось приборкувати почуття, про які більшість людей не має уявлення, щоб грати роль твердої, впевненої в собі і вищою мірою скромної людини.

Параноїдальні риси особистості Сталіна проявлялись в його патологічній жорстокості. Він не просто знав про розстріли і катування — він прагнув знати деталі, йому доповідали про останні хвилини страчених. Е. Фромм, проаналізувавши садизм Сталіна, дійшов висновку, що йому хворобливе задоволення приносила сама по собі свідомість знищеної жертви. В такі хвилини на його обличчі з’являвся вираз понурої вдоволеності, підмічений Джіласом. З цим пов’язані й характерні сталінські ігри з жертвами — знищення, «врятування» на краю загибелі, приголублення, нове знищення, і так іноді по кілька разів. Насолода владою переростає в насолоду помстою в найбільш патологічному її прояві.

Сталін мав високі вольові якості, феноменальну пам’ять. Загальмованість реакцій не заважала йому легко схоплювати суть різних проблем, включаючи технічні, завдяки вмінню зводити складні завдання до їх простих складових. Не маючи, по суті, жодної освіти, Сталін оволодів мистецтвом управління складним державним механізмом і під кінець війни загалом кваліфіковано керував воєнними діями як Верховний Головнокомандуючий. Щоправда, йому особисто в жодній галузі, в тому числі в керівництві війною, не належала жодна значна щаслива ідея, але він був спроможний розібратися в пропонованих оцінках і думках і вибрати потрібні, пов’язавши їх з усією цілокупністю необхідних рішень. Важко судити, наскільки його здібності були вище середніх; дійсно винятковим він був у тому, як відчував і змушував відчути /623/ інших гіпнотичну таємничу силу безмірної влади, а також у своїй підступності, що перевершувала всі розумні очікування супротивників.

Всі ці складні риси особистості, нестерпні у людини, наділеної владою, характеризують психологічний бік справи. Але суть не в психології особистості комуністичного диктатора. Не можна забувати, що Сталін був переконаний комуніст, що всю свою діяльність він спрямовував на реалізацію тих самих ідей, яким віддано служив Ленін. Мабуть, Ленін жахнувся б, якби побачив, у яку реальність втілив ідеологію комунізму його «сірий кардинал», але витоки й основи системи сталінського тоталітаризму — там, у цілях і методах російського більшовизму.

Сталін був більш обережний у визначенні «марксистських позицій» у математиці, фізиці, інших науках, у культурі загалом, ніж багато марксистських діячів двадцятих-тридцятих років. Ленін при іронічному ставленні до безграмотної самовпевненості доктринерів усе ж глибоко був переконаний в непереборній силі марксистської методології в науці й культурі. Що ж до Сталіна, то він був і в ідеології настільки ж прагматичний, наскільки аморальний, але в деяких випадках виявлявся навдивовиж довірливим до шарлатанства, нібито обґрунтованого діалектикою; адже йому так хотілося вірити в особливу силу марксизму, оскільки він сам відчував себе його уособленням.

В тоталітарній системі, сконструйованій Сталіним, духовне життя керується іншими принципами, ніж в інших формах диктатури, зокрема в ленінському режимі. В сфері ідеології відділяється доктрина і пропаганда. Тоталітарна індоктринація розрахована на «своїх», натомість пропаганда спрямована «назовні». Ганна Арендт наводить приклад ставлення до демократії, різне в комуністичній пропаганді, особливо в часи другої світової війни, та в комуністичній доктрині *. Дійсно, вся «соціалістична демократія» з її юридичним виразом — «Сталінською Конституцією» 1936 р. — насправді відноситься не до доктрини, а до пропаганди. Реальна система влади будується зовсім іншим способом: до неї входить передусім система взаємовідносин Комуністичної партії, політичної поліції, державних, в тому числі господарських органів, що мало чітку регламентацію, породжену радше доктриною про керівну роль партії, ніж пропагандою.

* Arendt H. The Origin of Totalitarianism. — San Diego. — New-York — London, 1979. — P. 343.

Звідси і нова концепція національних республік. У Леніна в ідеології доктрина і пропаганда більш-менш збігалися: національні республіки юридично були самостійними, єдина централізована влада здійснювалася через монолітну партійну систему і об’єднання вирішальних державних служб. Досить було партії втратити контроль за державними органами, і система могла розвалитися. Ленін цінував у такій системі гнучкість, яка звільняла від юридичних зобов’язань і відповідальностей і дозволяла діяти відповідно до партійної доцільності поза нормами права і моралі. Це була водночас і офіційна доктрина, й ідеологічна концепція.

Сталінська система є продовженням і розвитком цього принципу, але вона допускає в ідеології різні елементи — пропагандистські й доктринальні. Самостійність республік перетворюється на чисту юридичну фікцію, стає елементом пропаганди /624/ без фактичного правового змісту, а в комуністичній доктрині їй уже немає місця. Під кінець Вітчизняної війни в УРСР було створено не тільки міністерство закордонних справ, а й міністерство оборони. Але це була чиста пропаганда, а не доктрина. Ленін серйозно замислювався над питанням, чи потрібен пролетаріатові оперний театр і балет, бо у нього доктрина не дуже розходилася з пропагандою. Сталіну це питання байдуже з точки зору доктрини; він залишає оперу, балет, духовно-аристократичну музичну культуру не тому, що вони виявились «пролетарськими», а тому, що вони входять до пропагандистського арсеналу «радянського способу життя».

Після московських процесів 1936 — 1938 рр. і винищення старшого покоління, яке пам’ятало справжню історію, комуністична доктрина була сформульована у вигляді грубо сфальсифікованої «Історії ВКП(б)». Характерно, що Сталін робив кілька систематизованих викладів ленінізму у 20-ті роки, але не вони і не подібні систематичні «вчення» стали доктриною комунізму, а легендарна оповідь про історичні події, — подібно до того, як основою релігійного вчення є священна історія, а не теологічна доктрина. Історія партії і стала «священною історією» комунізму, ідеологія якого остаточно перетворилася на політичну релігію.

При цьому до кінця днів Сталін рішуче чинив опір спробам проголосити його засновником нового, вищого етапу розвитку марксистсько-ленінського вчення, хоча свого часу Каганович нібито пропонував ввести термін «сталінізм». Він вважав за більш відповідну для себе роль другої особи після Леніна, його учня й послідовника, виконавця його заповітів. Це може здатися виявом скромності в самооцінці, але така парна система вождів насправді має глибоке коріння в міфологічній свідомості. Аналогічно формувалися уявлення про пари «Маркс — Енґельс», в роки революції — «Ленін — Троцький». Така пара, в якій один вождь є духовним родоначальником, а другий — його практичним і дійовим дублером, знаходить паралелі і в уявленнях сивої давнини (бог — творець порядку і бог — грізний охоронець порядку), і в повсякденній культовій практиці (священик, який надає культовим діям харизми святості, і диякон-виконавець, який реально здійснює культові дії). Сталін, вихованець духовного закладу, тонко відчував механізми віри та міфології і прагнув бути в уявленнях мас грізною для непокірних, благодатною для вірних, легендарною, міфічною істотою, яка здійснює заповіти істоти ще більш легендарної та міфічної. Свого сина одного разу він повчав: «Ты думаешь, ты Сталин? Ты думаешь, я Сталин? Сталин там!» — і він вказав пальцем кудись нагору. «Культ особи» Леніна і Сталіна був елементом міфології тоталітарного режиму, невіддільним від його політичної структури.

Гранична жорстокість, тотальна влада над кожним громадянином держави є лише виразом цілісної природи комуністичного тоталітаризму; близькість її ідеологічних засад до архаїчних міфологічних структур демонструє сутність цієї системи — спрощення, примітивізацію всіх суспільних механізмів. Насильство мало замінити складні /625/ механізми саморегуляції, що їх виробила людська історія в економічному, політичному та духовному житті. Комунізм формулює прості й зрозумілі цінності — свобода людини як економічна незалежність від багатого, рівність всіх перед спільнотою в особі держави — єдиним власником, братство всіх людей («товаришів») як членів світової громади-комуни, — всіх, крім «ворогів народу». Реалізуються завданнями простими силовими методами, і створюється враження, ніби єдина перешкода в досягненні мети — слабкість економічної бази. Крім, звичайно, всюдисущого ворога. І головне завдання суспільства просте і ясне — перегнати Захід у виробництві продукції на душу населення. І перемогти ворога.

Хибно було б розглядати культурну історію СРСР лише як суцільний процес руйнування. Тоталітарний комуністичний режим створював певний тип культури. Йдеться про формування індустріальної цивілізації з новим науково-технічним потенціалом і новою роллю промислового міста в цілісній культурній системі.

Культура, створювана цим режимом, мала військово-промислове спрямування і спиралася на ті форми, які пізніше одержали назву воєнно-промислового комплексу. За роллю насильства і за спрямованістю на військові цілі ця культура була мілітарною. Гранично спрощуючи духовні, гуманітарні ціннісні системи, культура комуністичного тоталітаризму була зорієнтована на поширення науково-технічних знань та сцієнтистських цінностей в певних межах, визначених догматом про вищість марксизму-ленінізму над усіма видами суспільної свідомості й навіть над самою раціональністю. Проголошуючи себе спадкоємцями всіх прогресивних явищ світової культурної історії, зберігаючи у своїх гаслах всі високі слова світового гуманізму, більшовики відкидали загальнолюдські цінності і підпорядковували моральність «класовості і партійності», тобто нагальним інтересам ненаситної влади. Це зумовлювало глибоку внутрішню суперечливість комуністичної доктрини та ідеології. І завдяки цій суперечливості в системі культури тоталітарного суспільства співіснували як грубі пропагандистські підробки під культуру, твори з антигуманною спрямованістю, так і прагнення продовжити найглибші духовні національні та загальнолюдські традиції, — інколи свідомо розраховані на використання наявних ідеологічних можливостей. Зрештою, ця суперечливість і призвела комуністичну ідеологію до повного краху.

Патрушев С.Нациський режим (до 1939р)

АНАТОМІЯ НАЦІОНАЛ-СОЦІАЛІЗМУ

Увечері 30 січня ніхто не сумнівався в тому, що республіці прийшов кінець, але щодо майбутнього були різні уявлення. Пристрасті вирували тільки серед нацистів, які святкували цей день як пришестя месії. Населення вело себе стримано. Британський посол в Берліні повідомляв, що преса «прийняла призначення пана Гітлера рейхсканцлером з майже філософським спокоєм», і додавав, що і «населення реагувало на це настільки ж незворушно». Парламентські фракції і не думали про те, щоб згуртуватися для відображення небезпеки. Керівництво СДПН порівнювало прихід Гітлера до влади з бісмарковою "винятковим законом» і вважало, що гірше все одно бути не може. Консерваторам майбутнє здавалося просто райдужним, оскільки більшість кабінету складали їх міністри. Папен заспокоював своїх однодумців, вихваляючись, що він користується повною довірою Гінденбурга, і обіцяючи, що «через пару місяців ми заженемо Гітлера в кут і пригорнемо так, що він запищите».

Щоб зрозуміти такі настрої, треба враховувати, що у німців не було чіткого уявлення про справжнє зловісному характер націонал-соціалізму, який вважали одним зі звичайних праворадикальних рухів. Ті деякі люди, які прочитали програмну книгу Гітлера «Майн кампф», не приймали її всерйоз, вважаючи, що ідеологічні формулювання - це одне, а практичні політичні дії - зовсім інше. До того ж поворот до авторитарного режиму не став чимось несподіваним. Вже з 1930 р не було парламентського контролю за кабінетами. Нарешті, аналогічні процеси відбувалися в більшості європейських держав, де до влади прийшли різні диктатори. Панувало переконання, що в період важкої економічної і політичної кризи демократія збанкрутувала, що прийшов час сильних людей. У всіх перед очима стояв приклад Муссоліні, яким відкрито захоплювався дажеліберальний видавець Теодор Вольф або соціаліст Курт Хіллер. Про Гітлера судили зовсім невірно тому, що він як раз був не звичайним політиком, а ідеологом, який, врешті-решт, мав тільки одну мету - встановлення світового панування німецької раси.

Для досягнення цієї мети перш за все було необхідно затвердити абсолютну владу нацистської партії в Німеччині. Цей процес зайняв півтора року. Першим кроком стало усунення інших партій і обмеження самостійності земель. Цілком ймовірно, підпал рейхстагу 27 лютого 1933 р ні запланованою провокацією нацистів, а з'явився справою рук колишнього комуніста, психічно неврівноваженого голландця Маринуса вам дер Люббе, пізніше засудженого до смертної кари. Але для наслідків пожежі все це не грало ніякої ролі. Відразу ж він був записаний на рахунок КПГ і був виданий «Закон про захист права і держави», який скасував основні права і свободи громадян, хоча формально веймарська конституція так ніколи і не була скасована. Але фактично цей закон ввів постійне надзвичайний стан, що дозволило режиму приступити до полювання на своїх супротивників під покровом видимості захисту прав. Штурмовики, які вже з кінця січня самовільно тероризували всіх інакомислячих, звозили їх в «дикі» концтабору, піддавали тортурам і знущанням, а нерідко просто їх вбивали, були перетворені в допоміжну поліцію. В обстановці залякування і розгнузданої пропаганди 5 березня пройшли останні багатопартійні вибори в рейхстаг. Але навіть тепер НСДАП не змогла домогтися абсолютної більшості і отримала 43,9% голосів. СДПН і вже заборонена КПГ разом набрали 30,6%. Таким чином, нацисти так і не завоювали підтримки більшості німецького народу. Що ж стосується подальших різних плебісцитів, на яких схвалення виражало більше 90% населення, то в тоталітарних диктатури такі результати - звичайнісіньке явище.

Нового рейхстагу, в якому більше не було фракції КПГ, канцлер 24 березня запропонував прийняти «Закон про надання уряду надзвичайних повноважень», відповідно до якого кабінет отримував право видавати закони без участі рейхстагу.

Закон був схвалений, але депутати від СДПН, незважаючи на розгул терору і переслідування, мужньо проголосували проти. Керівник фракції СДПН Отто Вельс, що не злякавшись беснующихся в залі штурмовиків, виголосив гарячу промову на захист демократії.

Після того як соціал-демократичні профспілки, які намагалися налагодити співпрацю з новим режимом 2 травня 1933 були все-таки розпущені, місяцем пізніше була заборонена і СДПН, багато її функціонери потрапили до концтаборів або навіть були вбиті. Буржуазні партії вважали за краще розпуститися «добровільно». Влітку 1933 р Німеччини залишилася тільки одна партія Адольфа Гітлера. Була остаточно і незаконно ліквідована самостійність земель, на чолі яких замість колишніх прем'єр-міністрів були поставлені імперські намісники, підлеглі канцлеру.

Уніфікація полягала не тільки в усуненні конкурентів, але і в оволодінні всіма органами державної влади. Двома важливими опорами держави були бюрократія і армія.

 За «Закоу про відновлення професійного чиновництва »від 7 квітня 1933 р неугодні владі ліберальні і демократичні чиновники, перш за все євреї, були звільнені і замінені членами партії. З рейхсвером було складніше. Крім деяких молодих офіцерів, армія не відчувала ніяких симпатій до Гітлера і його партії. Вона була налаштована скептично і навіть вороже, оскільки плебейско-пролетарська, розгнуздана манера нацистів відштовхувала більшість консервативних офіцерів. Особливо не сприймав їм штурмові загони, які все голосніше вимагали другої революції проти капіталістів і консервативного адміністративного апарату, а також претендували на те, щоб з партійної перетворитися в регулярну армію, розчинивши в собі колишній рейхсвер, що було в очах генералітету нахабною дерзостью.Впрочем, штурмовиками вже обтяжувався і сам Гітлер, який тверезо думав, що в якості інструменту влади армія набагато корисніше і важливіше, ніж буйна і непередбачувана орава штурмовиків, чисельність яких перевалила за мільйон чоловік. Крім того, фюрера почали турбувати невгамовне честолюбство і революційно-тріскучі тиради командира штурмових загонів Ернста Рема, його старого сподвижника. Тому 30 червня 1934 р Німеччини була проведена «ніч довгих ножів», протягом якої були розстріляні майже всі командири СА, а також деякі давні недруги Гітлера, в тому числі його колишній суперник Грегор Штрассер, особистий секретар віце-канцлера Смалена Едгар Юліус Юнг, керівник опозиційної Католицької акції в Берліні Еріх Клаузенер. В ході розправи були вбиті також колишній канцлер Шлейхер і його співробітник, генерал Курт фон Бредов, на що командування рейхсверу відреагувало з олімпійським спокоєм, оскільки питання про керівництво армією було вирішено на його користь. Що ж стосується президента, то Гінденбург тільки невдоволено зауважив, що всю цю «банду гомосексуалістів слід давно ліквідувати» .Але мова йшла не тільки про те, щоб опанувати органами державної влади. Тоталітарний режим міцний тоді, коли він володіє умами і серцями людей. Ліберальні, демократичні, соціалістичні діячі зазнавали переслідувань, виявлялися в концтаборах або були змушені емігрувати. Їх книги публічно спалювалися, їхні картини і музика таврувалися як «негерманские і звироднілі», а з вересня 1933 р всій культурним життям в рейху керував міністр пропаганди і освіти Йозеф Геббельс (1897-1945), який створив для цього особливу «Імперську палату культури» , в якій були зобов'язані складатися все обличчя творчих профессій.Із університетів було звільнено близько 15% неугодних професорів і доцентів, почасти з політичних, але в основному за расовими причин. Одні пішли на пенсію, інші емігрували. Але більшість їх колег поспішили заявити про свою підтримку нових володарів. Подібне сталося і з церквою. У євангелістської церкви виник рух «німецьких християн», яке резонно прозвали «штурмові загони Христа». На противагу йому в травні 1934 оформилася «сповідальна церква», яка різко полемізувала з нацистською ідеологією, незважаючи на утиски і навіть арешти її членів. У католицькій церкві багато її служителі виявляли симпатії до нового режиму, особливо після укладення в липні 1933 р конкордату з Ватиканом. Але і тут наростала опозиція нацизму, досягла піку в 1937 р, коли вийшла папська енцикліка «З пекучою тривогою», обережно засудила нелюдські методи правління Гітлера. Протестуючи проти расової доктрини нацизму, мюнхенський кардинал Міхаель Фауленхабер мав сміливість заявити, що «всі ми - семіти по духу» .У тих випадках, коли людину не вдавалося підкорити і розбестити духовно, за справу приймалася машина терору, керована рейхсфюрером СС Генріхом Гіммлером (1900 -45). Розгалужений апарат СС включав в себе і Головне управління імперської безпеки (РСХА), куди входила зловісна таємна державна поліція (гестапо). У веденні СС перебували концтабору і Головне управління з питань раси і поселення, яке проводило в життя расову концепцію Гітлера.Согласно цією доктриною, арійцями, які втілюють всі чесноти, протиставлялася група, яка просто в силу приналежності до певної раси не могла не бути розсадником зла і гидоти . За багатовіковою європейською традицією такої сатанинської расою вважалися, зрозуміло, євреї. Хоча ретельно розробленого плану їх переслідування не було, але це завжди належало до головним ідеологічним цілям нацизму. Терор і пропагандистські акції «знизу», від інсценованого Геббельсом бойкоту єврейських магазинів 1 квітня 1933 р до Кришталевої ночі 9 листопада 1938 р коли по всій Німеччині прокотився масовий погром, чергувалися з державно-правовими заходами «зверху». Слідом за законом про чиновників, прийнятому у травні 1935 р, пішов закон, відмовляв євреям в «почесному борг» служби в армії. Остаточно євреї були перетворені в людей нижчого сорту за Нюрнберзьким законам 15 вересня 1935 року, згідно з якими політичні права і можливість займати государственн Перші посади надавалися в залежності від докази арійського походження, євреї виводилися зі сфери дії Цивільного кодексу, заборонялися їх шлюби з неєвреями. Нюрнберзькі закони, поправшие всі норми правової держави, стали юридичною основою дискримінації і переслідування німецьких євреїв, чисельність яких становила понад півмільйона человек.Террор і насильство були однією стороною режиму й омана і розбещення - інший. Не було жодної соціальної групи, яку б не підтримував і не підгодовував націонал-соціалізм. На робочих сильний вплив надали широко рекламовані заходи зі створення нових робочих місць, наприклад при будівництві стратегічних автобанів, швидке зниження безробіття, підвищення заходів соціального захисту на підприємствах, різні пільги, що надаються їм організацією «Крафтдурх Фрейдом» ( «Сила через радість»), яка займалася організацією дозвілля і дешевих туристичних поїздок.

Ремісники і дрібні торговці виграли від підвищення податків на ненависні їм універмаги і від жорсткості вимог при створенні нових ремісничих майстерень. Селяни були задоволені введенням аграрних поблажливим мит і підвищенням цін на сільськогосподарську продукцію: Промисловців радували заборона профспілок і створення замість них єдиного Німецького трудового фронту, скасування тарифних договорів і зростання державних замовлень, перш за все у військовому виробництві. Словом, в якомусь відношенні кожен член «народного співтовариства» щось та отримав від нового режиму.

Цим і пояснюється успіх нацизму всередині країни. На відміну від демократії диктатура впливала на почуття і емоції. Багато німців, навіть в принципі відхиляючи націонал-соціалізм, проте вважали, що він привніс в сіру і холодну повсякденність драматизм і пристрасть. Нацизм здавався романтично-емоційним протестом проти бездушної раціоналізації людського буття. Велику роль відігравало при цьому звернення до традицій. Показовим в цьому відношенні був відбувся 21 квітня 1933 р День Потсдама, коли Гітлер і Гінденбург обмінялися символічним рукостисканням над гробницею Фрідріха Великого, що мало означати союз між старою Пруссією і молодим націонал-соціалізмом. У техніці маніпулювання масами нацистський режим досяг вершин віртуозності. Чудово організовані Олімпійські ігри 1936 року в Берліні, щорічно проводяться грандіозні партійні з'їзди і паради в Нюрнберзі і багато іншого пробуджували в людях почуття величі нації і гордості за свою приналежність до неї.

Націонал-соціалізм відрізнявся подвійністю, граничний модернізм поєднувався з глибоким архаїзмом. З одного боку, сучасні автобани, мерседеси і фольксвагени, найдешевші в світі радіоприймачі, перший в світі реактивний літак, з іншого - древнегерманская міфологія, орденські бурги СС, язичницькі свята сонцевороту. Найсучасніша техніка і культ мракобісся злилися воєдино.

Безперечною підтримки Гітлера більшістю населення сприяло і те, що на відміну від своїх демократичних попередників він крокував від одного зовнішньополітичного успіху до іншого. При цьому населення і не відало, що за цією активністю фюрера ховається задум нової великої війни за світове панування. Вже через чотири дні після свого призначення новий канцлер абсолютно відверто заявив командуванню рейхсверу, що належить «завоювання нового життєвого простору на Сході і його нещадна германізація». Але західним країнам Гітлер тактично вміло дав зрозуміти, що Німеччина прагне до взаєморозуміння і співпраці, хоча вже тоді він думав тільки про війну.

Плебісцит у Саарі 13 січня 1935 р яким від імені Ліги Націй керувала Франція, значно зміцнив авторитет Гітлера: за повернення в лоно Німеччини проплосовало 90,8% населення Саарской області. 18 червня того ж року рейх уклав морське угоду з Англією, за яким співвідношення німецького і британського військових флотів, крім підводних човнів, встановлювалося як 35: 100. Угода показало, що західні держави готові піти на поступки, незважаючи на те, що ще 16 березня Гітлер в порушення Версальського договору заявив про введення загальної військової повинності і прийнятті програми переозброєння армії. 7 березня 1936 німецькі війська увійшли в демілітаризовану Рейнську зону, на що Англія і Франція відреагували млявими нотами протесту. У тому ж році була створена «вісь» Берлін-Рим і укладено «Антикомінтернівський пакт» з Японією.

Але не вдалося домогтися зближення з Англією, до чого прагнув Гітлер, оскільки Великобританія сприйняла японо-німецький пакт як загрозу своїм інтересам на Далекому Сході. Охолодження в англо-німецьких відносинах сприяло і втручання Берліна в громадянську війну в Іспанії на боці Франко, де люфтваффе (повітряні сили) Германа Герінга випробували свою готовність до великої війни. Разом з тим в Німеччині із задоволенням відзначили, що Англія не бажає вплутуватися в континентальні конфлікти. Це дало Гітлеру підстави вважати, що при його подальші кроки у нього буде свобода дій.

З 1936 р приготування до війни йшли повним ходом. Розроблений чотирирічний план був розрахований на те, щоб підготувати німецьку економіку і армію до ведення нової війни. Але виступ Гітлера перед керівниками рейху і вермахту 5 листопада 1937 року, в якому йшлося про плани експансії на Схід, викликало заперечення. Міністр закордонних справ Костянтин фон Нейрат вказав на великий зовнішньополітичний ризик, командувач армією Вернер фон Фріч сумнівався в економічній і військовій здатності Німеччини вести велику війну. Через рік обидва критика були замінені більш поступливими людьми.

12 березня 1938 р вермахт увійшов до Австрії, після того як Гітлер переконався, що Англія та Італія втручатися не стануть. Аншлюс Австрії викликав невимовне радість німецького і більшості австрійського населення. Велика Німеччина, про яку мріяли як ліберали франкфуртського парламенту в 1848 р, так і соціал-демократи веймарського Національних зборів в 1919 р, стала реальностью.Столь тріумфальний успіх показав Гітлеру, що із західними державами можна не панькатися. 28 березня він прийняв рішення анексувати і Чехословаччину. Вермахт отримав наказ про підготовку удару по цій країні, наміченого на 1 жовтня 1938 р Стривожені і налякані Англія і Франція віддали перевагу компроміс, щоб уникнути війни. На Мюнхенській конференції 29 вересня Німеччина отримала згоду Англії, Франції та Італії на приєднання населеної в основному німцями Судетської області. На наступний день британський прем'єр-міністр Невілл Чемберлен і Гітлер підписали договір про ненапад, який посилив віру Заходу в те, що з фюрером можна договоріться.Но Гітлер думав про інше. Уже в той час, коли він розмовляв із Чемберленом про мир і дружбу, почалася розробка плану створення сильного флоту, націленого на Британію. 15 березня 1939 німецькі війська зайняли всю Чехію, а Словаччина стала маріонетковим державою. Це показало, що угоди між західними демократіями і німецьким диктатором нічого не значать. Лише тепер британський кабінет зібрався з силами, щоб вжити заходів у відповідь: разом з Францією гарантував захист Польщі і спробував укласти союз з Москвою. Але Гітлер випередив Чемберлена. 23 серпня 1939 року в Кремлі було підписано радянсько-німецький пакт про ненапад, а по секретному додатковою угодою обидва диктатора поділили Східну Європу на сфери впливу, межа між якими проходила посередині польській території, по Віслі.

Прихід Гітлера до влади .Патрушев С.

Після раптової смерті Еберта новим президентом в квітні 1925 був обраний колишній кайзерівський фельдмаршал 78-річний Гінденбург. Але, на велике розчарування його оточення, Гінденбург, з мінімальною перевагою здобув перемогу над кандидатом від партій веймарской коаліції Вільгельмом Марксом, і не думав про те, щоб реставрувати монархію. Він мав намір лояльно служити нелюбимої республіці. Правікола допустили помилку, скинувши з рахунків ставлення Гінденбурга до присяги. Будучи прусським офіцером і давши присягу на вірність республіканської конституції, він вважав справою честі ставитися до неї з такою ж повагою, як і до прусського польовому статуту.

Але при всіх добрих намірах фельдмаршал погано розбирався в політиці, і йому були необхідні радники. Крім того, поважний вік і пов'язане з ним розумове згасання ставили його в залежність від помічників. А його оточення було зовсім не таким, яким воно повинно було бути у президента демократичної республіки, - старі бойові камеради з прусської армії і вершки ост-Ельбські юнкерства, яким ненависть до республіки застеляла і без того не надто широкий політичний горизонт.

Період буржуазних кабінетів закінчився з виборами до рейхстагу 20 травня 1928 р СДПН, отримавши понад 9 млн. Голосів виборців, здобула переконливу перемогу. Канцлером став її лідер Герман Мюллер, а найважливіші міністерства також очолили соціал-демократи. Але кабінет Мюллера не був таким міцним, як здавався. Уже під час обговорення питання про будівництво нового важкого крейсера замість застарілих судів коаліція ледь не розвалилася. А коли соціал-демократичні міністри, бажаючи її врятувати, поступилися своїм буржуазним колегам, то їх власна фракція в рейхстазі завдала їм публічну образу, проголосувавши проти пропозицій кабінету.

Тим часом зростало безробіття, частішали страйку, на вулицях відбувалися заворушення. Все це підривало уряд і посилювало тиск партій на своїх міністрів, які і самі були не проти позбутися все більш незручною відповідальності. Нарешті, сили Мюллера вичерпалися. Скориставшись незначним конфліктом, що виник в кабінеті з приводу підвищення страхових внесків з безробіття, канцлер 27 травня 1930 р подав у відставку. Разом з ним пішло і останнім парламентський уряд Веймара. Соціал-демократія повернулася на вже звичні лави опозиції.

Провал республіканських партій став симптомом політичного колапсу демократії і посилення екстремізму. 1 травня 1929 на вулицях Берліна вперше з 1920 р знову прогриміли постріли. Це було зіткнення між керованої соціал-демократами прусської поліцією і комуністичними демонстрантами. Вплив КПГ посилювалося разом із зростанням безробіття. За вона сама себе ізолювала, направляючи за вказівкою Москви головний удар проти «соціал-фашистів», а не нацистів. На іншому фланзі націоналісти на чолі з «королем преси» Альфредом Гугенбергом і консервативна організація колишніх фронтовиків «Сталевий шолом» зблизилися з партією Гітлера.

НСДАП повністю була творінням її фюрера, партією, залежною від його ораторського, демагогічного таланту і його харизми. Строго кажучи, Гітлер створив не політичну партію, а свого роду секту, оскільки спирався на віру своїх прихильників і був єдиним носієм істини.

При цьому всі його промови представляли собою мішанину всіляких ідей, в достатку що процвітали в атмосфері післявоєнного часу. Гасло «національного соціалізму» ще до війни використовувався як засіб боротьби проти «інтернаціонального соціалізму» марксистів. Він був націлений на залучення робітників, а також служив принадою для соціально-романтичних рухів молоді з різних верств суспільства. Ідея «народного співтовариства», яка народилася в католицько-романтичному вченні про становому державі, здавалося, обіцяла вирішення соціальних проблем сучасної індустріальної системи. Антисемітська расова теорія служила для обґрунтування всесвітньої місії арійців. Поняття «нація» і «раса» взаимодополняли один одного. Перш за все слід було звільнити націю від оков Версаля, а потім приступити до завоювання «життєвого простору» для нібито найбільш цінною арійської раси, яку представляли германці.

Але не програмні висловлювання надавали силу публічних виступів Гітлера. Його ораторська міць полягала в умінні гранично ясно висловити бажання і надії своїх слухачів. Він витягав на світ страхи і забобони людей з підсвідомих, ірраціональних глибин свідомості і формулював їх відповідно до власного світоглядом. Якщо конкуруючі з НСДАП партії старомодно вважали, що людей можна переконати розумними доводами, то Гітлер робив ставку на емоції маси, чого не враховували колишні партії.

НСДАП більш інших партій веймарського періоду мала підстави претендувати на звання народної. Вона мала прихильників у всіх шарах суспільства. Правда, відсоток робітників і селян в партії був нижче їх частки в суспільстві, хоча число робочих постійно зростала і в 1930 р досягло 35,1% складу партії. Навпаки, частка з

редную шарів в партії була вище, ніж в обществе.Некоторие групи виявилися несприйнятливими до нацизму. Це був кістяк соціал-демократичного робітничого руху, в той час як досить великий стала плинність прихильників НСДАП і КПН, їх перехід з однієї партії в іншу. В цілому байдужими залишалися також велика протестантська буржуазія і католицька середовище на Південно-Заході і в Сілезії. Однак і тут Гітлеру вдалося домогтися прориву і залучити на свою сторону значну частину молоді з цих слоев.Час Гітлера пробив, коли настала «чорна п'ятниця» 19 жовтня 1929 р цей день стався крах на Нью-Йоркській біржі, і почався найстрашніший в історії економічна криза, що охопила весь світ. У Німеччині, економічне становище якої було і без того важким, криза спричинила фатальні наслідки. Спочатку здавалося, що це тимчасовий спад кон'юнктури, але він переріс в небачену досі катастрофу, в якій економічний розвал і політична радикалізація крокували нога в ногу. Це показали вибори в рейхстагу 14 вересня 1930 р на яких нацисти домоглися сенсаційного успіху. Вони отримали 130 місць і стали другою за чисельністю після соціал-демократів фракцією. Успіх партії Гітлера посіяв такі сумніви в стабільності Німеччини у зарубіжних інвесторів, що опок капіталів з країни перетворився на панічну втечу. Економічна криза завжди супроводжується посиленням митних бар'єрів. Але у німецької економіки своїх капіталів було недостатньо, іноземні кредити припинилися, а оскільки вона значно залежала від експорту, то це спричинило за собою тяжкі наслідки як для виробництва, так і для зайнятості. Всього за минулий рік кількість безробітних зросла з 9 до 16%. Але це була тільки перша стадія. В середині 1931 один за одним почали лопатися банки, а за ними - і великі підприємства. У 1932 р промислове виробництво Німеччини було вдвічі менше аналогічних показників 1928 г. Курс акцій знизився на третину, їх дрібні власники виявилися жебраками, а число безробітних досягло 30,8% і склало 6 млн. Человек.Крізіс охопив всю Європу, але в Німеччині він прийняв особливо руйнівний характер. У цій ситуації парламент виявився абсолютно безпорадним. Коли в липні 1930 року вступив у дію відхилив жорсткі заходи з оздоровлення національної економіки, то канцлер Генріх Брюнинг (1885-1970) скористався 48-ї статті конституції і видав необхідні закони як надзвичайні, які президент міг підписати без обговорення в рейхстазі. Почався період презідіальних кабінетів. Деякий час 48-я стаття діяла цілком успішно, коли мова йшла про необхідність проведення термінових заходів в економіці і про підвищення державного авторитету в обстановці зростаючого політичного насильства справа і зліва, виплеснулося на вулиці німецьких городов.Решітельная політика в період кризи ніколи не може бути популярною . Особливо відносилося це до курсу Брюнинга на радикальне скорочення державних витрат, яке різко погіршувало становище безробітних. Оскільки Німеччина тепер не могла виплачувати репарації, то в наприкінці 1931 році союзний комітет встановив її неплатоспроможність, а формально репарації були скасовані на Лозаннської конференції в липні 1932 р засідає в Женеві в лютому того ж року міжнародна конференція з роззброєння в принципі визнала рівноправність Німеччини в області озброєння. Брюнинг, за його висловом, перебував «в ста метрах від мети», коли 30 травня 1932 р Гінденбург несподівано відправив його в отставку.Імелся ряд причин для падіння канцлера. Їм були незадоволені аграрії, які заплуталися в павутині боргів і обурювалися на недостатню, на їхню думку, підтримку уряду. Командування рейхсверу роздратовано сприйняло заборону нацистських штурмових загонів (СА), вважаючи їх «відмінним людським матеріалом» для поповнення армії. Крім того, у Гінденбурга склалася думка, що його канцлер абсолютно непопулярний. Втім, наступний канцлер, майже невідомий в країні консервативний «задньолавочників» партії Центру Франц фон Папен (1879-1969), який створив новий аграрно-дворянський «кабінет баронів», мав ще меншу популярність, а вірніше - не мав її вообще.Чтоби забезпечити в рейхстазі підтримку нацистської фракції, новопризначений канцлер скасував заборону СА, виконавши вимогу Гітлера. Оскільки чорно-червоно-золотий прусський уряд, навіть втративши значну частину виборців, зберегло влада і вело рішучу боротьбу з вуличними безчинствами нацистів і комуністів, то 20 липня 1932 р Папен домігся видання надзвичайного указу президента про призначення його імперським комісаром Пруссії і змістив кабінет Отто Брауна. Найважливіші для розстановки політичних сил органи - адміністрація і поліція Пруссії підпорядковувалися тепер безпосередньо канцлеру.Вибори в рейхстагу 31 липня 1932 р відображали розбурхане стан суспільства. НСДАП отримала майже вдвічі більше голосів. Маючи абсолютну більшість в рейхстазі, фракції нацистів і комуністів могли дружно саботувати всі заходи уряду. щоб уникнуть небезпеки винесення Папену вотуму недовіри рейхстагом, останній був розпущений вже в день свого першого засідання. Нові вибори в листопаді не принесли істотних змін, хоча НСДАП втратила майже два мільйони виборців, які перейшли в основному до комуністів. Тепер президент призначив канцлером представника армії, колишнього військового міністра Курта фон Шлейхера (1882-1934) .Новий канцлер спробував створити спільний фронт усіх профспілок для підтримки проведеної ним політики і спровокувати розкол націонал-соціалістичної партії, перетягнувши на свій бік найсильнішого конкурента Гітлера, його заступника по партії Грегора Штрассера, пообіцявши йому посаду віце-канцлера. Але план Шлейхера провалився. Правління СДПГ заборонило лідерам вільних профспілок йти на союз з канцлером. Штрассер ж не наважився виступити проти Гітлера і вважав за краще взагалі покинути ряди партії. Намагаючись врятувати становище, Шлейхер умовляв президента знову розпустити рейхстаг, але Гінденбург не бажав цього робити. Він доручив Папену сформувати кабінет, що спирався на парламентську більшість. Папен провів переговори спочатку з лідером націоналістів Гугенбергом, потім з Гітлером, який наполягав на призначенні його канцлером, але був згоден піти на створення коаліційного кабінету з консерваторами. На цей раз Гінденбург і Папен погодилися з вимогами фюрера.Презідент до останнього пручався призначенням зневаженого їм «богемського єфрейтора» на пост глави уряду, але не міг довго протистояти тиску свого оточення, яке одностайно висловлювалася за створення кабінету «національної концентрації» на чолі з Гітлером . Фюрер не вимагав правління за допомогою надзвичайних законів, від яких втомився старий Гінденбург, а заявив про необхідність проведення нових виборів, після яких можливе більшість рейхстагу з нацистів і націоналістів стане опорою кабінету Гітлера - Гугенберга. На президента це подіяло заспокійливо: Гітлер буде оточений консервативними міністрами, а тягар відповідальності за надзвичайний правління звалиться з плечей президента. І все ж він коливався. Але вміло розпускають неправдиві чутки про намір Шлейхера зробити військовий переворот і змістити президента стали для Гінденбурга останніми аргументами на користь кандидатури Гітлера. Тепер він був упевнений, що Гітлеру просто немає ніякої альтернативи. 30 січня 1933 р фюрер нацистської партії був призначений рейхсканцлером. Пробив смертний час Веймарської республіки.

Історія виборчої системи вСША

Вибори в США

Новітня історія зарубіжних країн

Новітня історія матеріали з російського сайту
http://www.hrono.info/metodika/zarubez/zarub_strany.php

Вера Старова

1Проблемні питання для заліку з Всесвітньої історії.

1.1.Т 12.Л.Брежнєв та епоха "застою".

http://i100rik.com.ua/zastiy-1964-1982-rr-neostalinizm/

1.2.Т.12.Події 1968 р . в Чехословаччині.

1.3. Т12.Н.Чаушеску.

1.4.Т 12.Розпад Югославії.

Наталія Синько

1.Проблемні питання для заліку.з Всесвітньої історії.

1.1Індіра Ганді.
.http://24tv.ua/indira_gandi_istoriya_pravlinnya_zleti_ta_pomilka_shho_koshtuvala_zhittya_n651382
1.2.
Мао -Цзедун
http://china.kulichki.net/history/Mao/Mao.shtml
1.3.Проблеми   сучасного капіталізму
http://scepsis.net/library/id_594.html

Проблемні питання з філософії

Індивідуальні проблемні питання з філософії.

1.На якому принципі базується концепція Всесвіту епохи Відродження?
2.Що таке "суспільний договір": угода між народом і владою або угода між кількома
державами?(Філософія Нового Часу)
3.Визначте поняття "погранична ситуація".Пояснити вислів ;"Ми відповідальні за тих,кого приручили"( у філософії екзистенціалізму.)
4.Яку роль відіграє "сублімація" в розвитку світової культури, за З.Фрейдом?
Додаткові пояснення надам по потребі.(Пишеш мені по контакту-пояснення отримуєш на блогові.

Концепція гріха в християнстві

Релігійна концепція гріховності

http://readbookz.com/book/164/4845.html

Православне християнство

ПРАВОСЛАВНИЙ АПОЛОГЕТИЧНИЙ ПОРТАЛ
http://apologet.kiev.ua/-838773314/63-pravoslavni-poglyad.html?start=50

Російський сайт з проблем історіЇ,культурології

1.Відео про Івана Мазепу.Погляд сучасних російських істориків.
http://postnauka.ru/video/41671

Сайт з історії України

http://referat-ok.com.ua/istoriya-ukrajini

Історія сучасного світу

http://referat-ok.com.ua/vsesvitnya-istoriya/istoriya-suchasnogo-svitu-1

Фільм про південний беріг Криму

На сторінці спорт публікується посиланя на фільм  про туристичні місцини Криму

Тестові програми з філософії

До уваги студентів групи Е-31 П-31 Б-41

 на сторінці самостійна робота з філософії опубліковані тести з філософії по світогляду та Східній філософії.По античній філософії,філософії Середньовіччя та Відродження базового рівня.Також є тест по античній філософії перехідного рівня

Всесвітня історія Т9.Міжнародні відносини 1945р-поч.ХХІст

До уваги студентів 1 курсу !!!.Предмет Всесвітня історія.Тут публікуються матеріали для Т9
1.Опорний конспект.
https://drive.google.com/file/d/0B3r__dJabXBpWllHZGhCZ3IxTHc/view?usp=sharing
2.Всесвітня історія в схемах.10-11 клас.(стара програма)
https://drive.google.com/file/d/0B3r__dJabXBpMEswWVA3QW5naUk/view?usp=sharing
3.Історія сучасного світу.(період після 2 світової війни)
https://drive.google.com/file/d/0B3r__dJabXBpVWFyYjN4LVoyNnM/view?usp=sharing
4.Тематичне оцінювання
 ТО 9.https://drive.google.com/file/d/0B3r__dJabXBpMElNMnFlZDFZLWc/view?usp=sharing

Симулятор по Темі №9 див. на сторінці тематичне оцінювання з всесвітньої історії ,всього 6 варіантів. Додаткові матеріали див.на сторінці Холодна війна.

Народження блогу

Вітаю!

 Створено  новий блог!

с.Усть-Чорна Закарпаття

Говерла

с.Усть -Чорна Закарпаття