Перша світова війна та будні українців.

 Війна і українці

УКРАЇНСЬКА ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА

 

Українська громадянська війна: Винниченко та Петлюра проти Скоропадського // Історія без міфів  Владлен Мараєв.

 Український марафон. Ні, це не змагання з бігу на дистанцію 42 км 195 метрів. Так називають матовилівський бій між військами директорії та гетьмана Скоропадського у 1918 році під Києвом, за аналогією з марафонською битвою між стародавніми греками та персами.

 Але наскільки виправдано є така аналогія? Чому в українській державі понад століття тому дійшло до громадянської війни? Чи справді матовилівський бій мав вирішальне значення? І чи дійсно гетьман Скоропадський скасував незалежність України?  

 Отже, українська держава 1918 рік. Гетьман Павло Скоропадський прийшов до влади в результаті державного перевороту, спираючись на військові контингенти центральних держав – Німеччини та Австро-Угорщини, запрошені в Україну ще його попередниками.

 Але попередники, звісно, не могли йому вибачити такого брутального усунення з політичного олімпу і одразу почали гуртувати організовану політичну опозицію. З кінця літа 1918-го вони відчули – знову відкривається вікно можливостей. На Західному фронті у Франції стався остаточний перелом на користь Антанти.

 Становище центральних держав стрімко погіршувалося, а разом із цим невизначеним опинялося й політичне майбутнє української держави Скоропадського. Координаційний центр української опозиції, який мав назву Український національний союз, очолив Володимир Винниченко – відомий, популярний український політик лівого спрямування тих часів. І одразу після того почалася фактична підготовка збройного повстання.

 Хоча український СР Микита Шаповал стверджував, що насправді саме він стояв біля витоків цього повстання, а Винниченко був утаємничений у справу змови дещо пізніше. Підготовкою збройного виступу займалися не тільки опозиціонери, але навіть чиновники та офіцери Гетьманату, які співчували їм. Так, від самого початку до змови був залучений командир окремого корпусу залізничної охорони генерал Олександр Осецький, полковники Віктор Павленко, Василь Тютюнник, Володимир Кедровський, Петро Болбочан.

 Так-так, той самий Болбочан, який навесні 18-го визволяв Крим від більшовиків, а потім за Гетьманату брав участь в охороні державного кордону на Чернігівщині. Шляхом перемовин змовникам вдалося перетягнути на свій бік військову частину – окремий загін січових стрільців. Ця бойова формація була створена Павлом Скоропадським і дислокувалася в Білій церкві.

 Вона налічувала понад 1200 старшинних офіцерів, із них бойовий склад – 862 особи. Командував січовими стрільцями полковник Євген Коновалець, а начальником штабу був полковник Андрій Мельник – легендарній постаті в майбутньому засновник і перший лідер Організації українських націоналістів та його заступник. Вони проігнорували секретне розпорядження Скоропадського вирушати до Галичини на допомогу західноукраїнській державі, яка вела бої з поляками за Львів.

 Натомість вирішили взяти участь в антигетьманському повстанні, сподіваючись, що відновлена Українська Народна Республіка надасть значно більшу допомогу західноукраїнській державі. Чому так? Тому що опозиціонерам вдалося переконати їх в тому, що Скоропадський втягує Україну до федерації з Росією. Одночас, не слід забувати, що до самого початку збройного виступу опозиціонери продовжували переговори зі Скоропадським.

 Причому не тільки для замилювання очей. Вони вважали, що за певних умов із гетьманом можна домовитися. На якихось три тижні було навіть створено коаліційний уряд, до якого увійшли шість представників Української партії соціалістів-федералістів.

Проте Винниченка такі поступки влади зовсім не задовольняли. Він бажав створити уряд повністю із представників опозиції. А на такий крок вже не міг піти Скоропадський.

 Треба сказати, що гетьмани його оточення суттєво недооцінили загрозу виступу української опозиції. На думку Української спецслужби, яка тоді мала назву Державна варта, найбільша загроза виходила від більшовиків, але не від українських соціалістичних партій. Іще один дуже важливий момент.

 Симон Петлюра, з ім'ям якого потім пов'язуватимуть і повстання, і взагалі навіть український національний рух, не брав участі в підготовці збройного виступу проти гетьмана і не міг цього зробити, оскільки ще з літа 1918 року сидів у лук'янівській тюрмі Києва. Гетьманська влада запроторила його туди, вона ж його звідти і звільнила 12 листопада. Причому, під чесне слово, не брати участі в будь-яких діях проти гетьмана.

 Того ж таки дня, 12 листопада, відбулася навіть особиста зустріч Петлюри зі Скоропадським. Однак одразу після неї Петлюра виїхав до Білої церкви, де січові стрільці вже готувалися до повстання. Саме в цей час склалися всі умови для початку збройного виступу.

 11 листопада закінчилася Перша світова війна. Німеччина була змушена підписати Комп'янське перемир'я. І, до речі, за його умовами повинна була вивезти всі свої війська з інших країн Європи.

 Німеччині на той час вирувала революція. Кайзер Вільгельм ІІ назавжди виїхав до Нідерландів і відмовився від влади. Реагуючи на це, 13 листопада більшовицька Росія оголосила про анулювання Брест-Литовського миру від 3 березня 1918 року.

 А фактично це був вже прямий сигнал до початку другої більшовицької агресії проти України. І того ж таки самого дня 13 листопада, а якщо точніше ввечері, в Києві було створено директорію. Наголошую, директорія – колегіальний орган керівництва антигетьманським повстанням – створюється в приміщенні Міністерства шляхів гетьманату під носом у гетьманських спецслужб.

 Міністерство розташовувалося в неоготичному особняку Івана Терещенка за адресою Бібіковський бульвар 34, нині бульвар Тараса Шевченка. На превеликий жаль, ця історична споруда, яка вже майже 1,5 ста років, зараз перебуває у занедбаному стані і є реальна загроза її втрати. Історичне засідання почалося 13 листопада приблизно о 8-й годині вечора в кабінеті урядовця Стокоза і за участі Андрія Макаренка – керівника департаменту Міністерства.

 Зібралися від 10 до 14 осіб, за різними даними, головував Винниченко. Його і обрали керівником директорії. А крім того, заочно до складу директорії ввели Симона Петлюру.

 Однак, двох осіб було замало, адже в директорії, яка існувала, скажімо, під час Великої французької революції, і в директорії, яка існувала в Російській Республіці в 1917 році, було п'ятеро осіб. А очевидно, саме ці історичні приклади надихали творців української директорії. Тому було вирішено, оскільки Винниченко і Петлюра є представниками соціал-демократичної партії, то до директорії мають увійти представники інших лівих українських партій.

 Таким чином, було обрано Федора Швеця – представника есерів, Опанаса Андрієвського – представника соціалістів-самостійників і вже згаданого Андрія Макаренка, який гостинно прийняв змовників у будівлі міністерства. До всього Макаренку очолював спілку залізничників і існувала надія, що завдяки його впливові залізничники підтримують антигетьманське повстання. Та за великим рахунком, крім Винниченка і Петлюри, інші троє були ноунеймами.

 Їх не знали в суспільстві тоді, їх не пам'ятають зараз, і навіть школярі-студенти зазвичай мають проблеми з запам'ятованням цих трьох членів директорії. Дуже колоритну характеристику кожного із них, як випадкової людини, залишив вищезгаданий есер Микита Шаповал. Бідний швець, він попав ні з того, ні з цього в директорію, як курка в борщ.

Не знав ні підготовки, ні механізму всього заговору, ні провідних його ідей. Макаренко, він приймав близьку участь у підготовці справи між залізничниками, але потім мені самому було жаль на безпринципність, запобігливість його перед дрібними людьми воїм'я популярності. Видно, що в житті йому доводилося переживати роль хоч би фіктивну – доброго чоловічка.

 Політичних здібностей не виявив. Не мав ніякого діла в підготовці повстання і Андрієвський. Він потім скомпрометував себе заговорщицтвом проти директорії, пиятством та безглаберною поведінкою.

 В чому ж полягав план змовників? Розпочати повстання, спираючись на січових стрільців, полки залізничної охорони та інші нелояльні до Гетьмана військові частини, захопити владу, відновити Українську народну республіку, а потім зібрати щось на кшталт установчих зборів, яким директорія і мала передати свою владу. Тому одразу після створення члени директорії різними шляхами почали виїжджати з Києва до Білої церкви. І ось тут величезний козир директорії подарував сам Павло Скаропадський.

 14 листопада він змінює уряд, відправляє у відставку Федора Лизогуба, натомість призначає новим прем'єр-міністром Сергія Гербеля – колишнього царського топ-чиновника, екс-губернатора Харківської губернії і прихильника Антанти. На додачу Скаропадський того ж дня ще й видає сумнозвісну федеративну грамоту. Спекуляцій навколо цього документу не бракує.

 Їх було дуже багато тоді, їх залишається вкрай багато і зараз. Оцінки, зазвичай, є дуже полярними. Від тактичного кроку українського державника до відвертої заяви російського монархіста та українофоба.

 Істина ж, скоріш за все, десь посередині. А для того, щоб краще зрозуміти федеративну грамоту, раджу нашим глядачам перечитати її. На щастя, зараз це дуже легко можна зробити, оскільки текст доступний в інтернеті.

 Якщо ж її прочитати, то можна одразу зробити такі висновки. По-перше, Павло Скаропадський не скасовував незалежність України. Це була декларація про наміри об'єднатися з поки що не існуючою, гіпотетичною Всеросійською Федерацією.

 По-друге, майбутню Україну він бачив серед лідерів Всеросійської Федерації при широкому забезпеченні автономії. По-третє, мова йшла про федерацію з небільшовицькою Росією, однак російські шовіністи-білогвардійці у грамоті не згадувалися. І насамперед Деникін, який навіть чути не хотів про українську державність.

 Натомість найближчими партнерами України в грамоті згадані козацькі державні утворення – Дон, Кубань і Терек, які також в міру своїх можливостей опиралися централізаторській політиці Деникіна. З усього цього можна зробити висновок, що Скоропадський хотів перехопити ініціативу білогвардійців і самому виступити ініціатором утворення федеративної Росії, однак на своїх умовах – на умовах широкої автономії для всіх її учасників. Однак, є ще також дуже сміливе припущення, пов'язане з тим, що Скоропадський навіть сам хотів стати начальницею цієї майбутньої Російської Федерації.

 Проте його особисті політичні амбіції – це одне. А які ж причини ще підштовхували його до такого рішення? Вони були цілком об'єктивними. По-перше, Скоропадський не мав реальної потужної армії.

А загроза більшовицького вторгнення стала реальнішою, ніж будь-коли. І тому, вважав він, потрібно об'єднатися з усіма антибільшовицькими силами на теренах колишньої Російської імперії. По-друге, Антанта виграла Першу світову війну.

 Тому шукати підтримки треба в неї і тільки в неї. Однак Антанта не визнає Україну, але визнає Росію. І тому Скоропадський планує одним патроном вбити двох вальчнепів.

 Водночас підбудовувати Російську Федерацію на своїх умовах широкої автономії для України, а по-друге, заручитися підтримкою Антанти. До всього треба додати, що в той період свого життя Павло Скоропадський був іще автономістом за переконаннями, але не незалежником. Для того, щоб переконатися в цьому, достатньо перечитати його спогади, написані за гарячими слідами на початку 19-го року.

 І тут він не був одинаком серед українських політиків, адже ті ж самі – Винниченко, Петлюра, Грушевський – ще в 17-му році були автономістами за переконаннями, а лідер Зунр Євген Петрушевич навіть наприкінці 19-го року заявив, що ми ще не доросли до самостійності і треба погодитися хоча б на автономію. Справа в тому, що українські політики проходили досить тривалу і болісну еволюцію своїх світоглядних переконань. Якщо логіку Скоропадського можна зрозуміти, то погодитися з нею – аж ніяк.

 Свідчить вона тільки про наївність та недалекоглядність Гетьмана. Адже всі подальші події продемонстрували – російська федерація на засадах рівноправ'я – це абсолютна утопія. Росіяни ніколи не погодяться на лідерство України в такій федерації і навіть не погодяться на реальну автономію для України.

 Одним із тих небагатьох, хто вже в ті часи розумів це, був український громадськополітичний діяч Євген Чикаленко. «Федеративною Росія не може бути, бо московський народ звик бути хазяїном землі русской. І чи чорносотенець, чи кадет, чи большевик, кожний з них схоче по колишньому панувати над інородцями, до яких ще Столипін приєднав і нас».

 Логіка Виниченко і Петлюри полягала в тому, щоб по максимуму використати федеративну грамоту Скоропадського в своїх інтересах. Простому народу було важко зрозуміти хитросплетіння логіки Скоропадського. І Виниченко, і Петлюра пропонували їм просте і примітивне пояснення.

 Зрадницьким актом генерал Гетьман, як вони його називали, скасував незалежність України і відновлює Російську імперію зі старими поміщицькими порядками. І все. Готово.

 Українські патріоти і українське селянство масово повстають проти Гетьмана. А починається повстання 16 листопада в Білій церкві, де січові стрільці розгромили Гетьманську адміністрацію і виступили на Київ. Протягом кількох днів ця повстання охоплює всю Україну.

 Однак вирішальні події відбуваються саме під Києвом. Січові стрільці дуже швидко взяли фастів, а вже 18 листопада відбувся знаменитий Мотовилівський бій. Названий так за станцією Мотовилівка, яка розташована в селищі Борова – це 40-50 кілометрів на південний захід від Києва.

 Хоча насправді бій відбувся трошечки віддалік від цієї станції – поблизу сучасного зупиненого пункту Корчі. Хто ж став на захист Гетьманату? Це від однієї до трьох тисяч бійців добровольчих сердюцьких полків та добровольчої офіцерської дружини під загальним командуванням князя Леоніда Святополка Мірського. До речі, в українських джерелах його чомусь помилково називають Олександром, хоча справжній Олександр Святополк-Мірський загинув на фронті ще в 15-му році.

 Леонід Святополк-Мірський дуже недооцінив противника, вважаючи, що проти нього діють якісь неорганізовані повстанські банди. І в результаті почав наступ прямим фронтом на ворога. Але січові стрільці зайняли вигідну оборонну позицію, завдали гетьманцям дуже серйозних втрат і змусили їх відступати на Київ.

 Вже ввечері 18 листопада січові стрільці зайняли станцію Васильків. Хоча немає сумніву в тому, хто саме переміг під Мотовильівкою, ця подія залишає купу різних запитань. По-перше, майже всі описи бою походять зі стрілецького середовища, а там він пояснює це саме як перемога українського війська над російським.

 Трапляються навіть ось такі сповнені пафосу фрази. Ні де правди діти. Добровольча дружина святополка Мірського – це колишні російські офіцери, які були симпатиками Білого Руху.

 Ситуативно, вони захищали українського гетьмана Скоропадського. Але разом із ними билися також українські сердюки – це добровольці із числа Середняцького та Заможного селянства. А проти них діяли українські січові стрільці.

 Таким чином, на полях під Мотовилівкою того дня схрестили зброю українці з українцями. І від цього факту також нікуди подітися. По-друге, викликає подив та обставина, що у спогадах гетьманців Мотовильівський бій практично не згадується, хоча оборона Києва ними описана в цілому дуже і дуже докладно.

 Звісно, про поразки згадувати неприємно, але якщо ця подія була настільки важливою, вона мала відкластися в пам'яті. Мені вдалося натрапити тільки на ось таку згадку у спогадах Романа Гуля. Прибув поїзд із офіцерами дружини Святополка Мірського.

 Вони саме збою під Мотовильівкою. Обурено розповідають. Пішли ми без розвідки, нам говорили, що петлюрівців тут мало, банди якісь.

 А ми налетіли на їхні головні сили, на січовиків. Майже в оточення потрапили. Втрати страшні, поранених кинули. Сердюки, що були з нами, розбіглися. Петлюрівці сунуть хмарами. Розповідь ще більше гнітить.Бій під Мотовилівкою обговорюється і коментується під міцну лайку начальства. По-третє, багато питань викликає кількість і співвідношення втрат у бою. Стрілецькі мемуаристи та дослідники стверджують, що з їхнього боку загинуло всього-навсього 19 осіб – 17 стрільців і двоє старшин – Фетчерник і Микола Загаєвич зі Львівщини.

 Натомість переможені буцімто залишили на полі бою від 600 до 1000 загиблих. І цю інформацію продовжують тиражувати сучасні історики. Мало того, що таке співвідношення втрат видається цілковитим абсурдом, воно породжує купу інших запитань.

 Якщо загинуло так багато гетьманців, чому невідомі їхні імена? Де можна було поховати таку величезну кількість трупів? І, врешті-решт, де їхні могили? Наприклад, з газети спогадів сучасників нам відомо, що загиблих січових стрільців урочисто поховали аж через два місяці в Маріїнському парку. До речі, це зовсім не парк культури відпочинку, а гігантський некрополь. Хто бажає знати більше, адресую вас до праці історика Олександра Кучерука.

 А де ж поховані гетьманці? Ну і для того, щоб внести ще більше наясності, додам, що в наші дні в лісі неподалік станції Мотовильівка є могила з хрестом і пам'ятним каменем, на якому написано, що тут поховані січові стрільці, які впали за волю України. Але чи похований дійсно хтось в цій могилі і чи це саме січові стрільці – невідомо. І по четверте.

 А чому, власне, Мотовильівський бій вважають вирішальним для всього антигетьманського повстання? Облога Києва після того тривала ще майже місяць. І будемо відверті, успіх повстання залежав від того, чи німецькі війська будуть захищати гетьманський режим, чи вони оголосять про нейтралітет. Гетьман Скоропадський сподівався протриматися в Києві до приходу військ Антанти, які вже висадилися в Криму та Одесі.

 Німці навіть пропонували йому вилетіти до Одеси аеропланом, але він відмовився. 25-27 листопада в районі Білогородки під Києвом відбулися бої між німецькими військами та загонами директорії, наслідок яких уклали перемир'я про розведення військ. Здавалося б, Скоропадський трошки зумів виграти часом, однак вдалося скористатися ним, йому не вдалося.

Більшість киян залишалися нейтральними в боротьбі між гетьманом та директорією, деякі втікали до армії директорії, а в цілому місті ширилися різноманітні чутки про Симона Петлюру, в тому числі і найфантастичніші. Тепер розповідають, що коли буржуки з гетьманцями посадили Петлюру в тюрму, то він сидів, аж поки не прийшла йому пора, а тоді стіни перед ним розвалилися, і він вийшов. І тепер всіх скликає до повстання, і люди озброюються, чим попало, і спішать до батька Петлюри, якого вже наділили велетенською фізичною силою.

 А в дійсності Петлюра маленький, худенький, білявенький, з баб'ячим, досить приємним, безусим лицем, тільки голос у нього симпатичний і язик добре почеплений. Розв'язка настала 12 грудня. Того дня в Козятині німецьке командування уклала з представниками директорії договір про невтручання в Українську громадянську війну в обмін на вільний виїзд німецьких військ на Батьківщину.

 І вночі проти 13 грудня війська директорії почали загальний наступ на Київ одразу з кількох напрямків – через Жуляни, Білогородку, Пущоводицю і Дарницю. І, до речі, тільки з цього епізоду починається дія роману Михайла Блугакова «Біла гвардія», яка до цього часу для багатьох залишається чи не головним джерелом знань про українську революцію взагалі. Як художній твір книга не погана, але з реальною історією має дуже-дуже мало спільного.

 В день 14 грудня повстанці увійшли до центру столиці. Скоропадський залишив свій палац на вулиці Інститутській, коли вони вже наближалися до нього. Він знайшов тимчасовий прихисток у посла Османської імперії Ахмеда Мухтарбея Молола Огли, який мешкав в готелі «Палац» на Бібіковському бульварі.

 Зараз це знаменитий п'ятизірковий прем'єр-палац. Там Скоропадський підписав зречення, а його уряд ухвалив передати владу директорію. Так впала українська держава і була відновлена Українська Народна Республіка.

 Німці, принаймні, виконали останнє зобов'язання перед Скоропадським – вони врятували йому життя. Директорія голосила колишнього гетьмана поза законом, але він вже виїхав з України в німецькому ешелоні з документами на ім'я Фрідріха Августа Благау. Справжній власник цього імені – ельзацький слюсар, мушкетер ландверного полку – загинув на фронті.

 До України Скоропадський не повертався більше ніколи. Втім, Володимир Винниченко звинуватив у його щасливій втечі, кого б ви думали, Симона Петлюру. Мовляв, Петлюра знав, де переховувався Скоропадський, але, виконуючи наказ масонів, приховав цю інформацію.

 Конфлікт Винниченка і Петлюри, посилив боротьбу за владу в директорії, став однією з причин швидкого занепаду і поразки Української Народної Республіки

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА з німецької перспективи

 ВСЯ ДРУГА СВІТОВА

Основи економічної теорії

 Основи економічної теорії  тест

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ

 ТЕСТ ЗА 1 СЕМЕСТР

Методи голодомору

 

Методи здійснення Голодомору в Україні Юрій Шаповал, для «Главреда» Для здійснення геноциду комуністична радянська влада у 1932-1933 роках розробила повноцінний механізм.

 

І він, незважаючи на актуальність цієї теми у суспільстві, залишається невідомим широкому загалу. Тому пропонуємо своєрідне узагальнення від д.і.н., професора, завідувача відділу Інституту політичних та етнонаціональних досліджень Національної академії наук України – Юрія Шаповала.

Для української та світової спільноти поступово стають доступними документи, що відображають діяльність вищого керівництва СРСР у 1932-1933 роках, поведінку регіональних лідерів, зокрема партійно-державної номенклатури УРСР. Вони також дозволяють зрозуміти, як саме, за допомогою яких механізмів сталінський режим отримував хліб, мотивуючи це потребами модернізації, Молох якої поглинув життя мільйонів людей. Ці документи дозволяють чіткіше зрозуміти доктринальні та ситуативні мотиви, якими керувався комуністичний істеблішмент.

Архівні документи також дозволяють тепер системніше, не спрощено і не однобоко, уявити, якими саме методами наносився «рішучий удар» по українському селу.

Натуральні штрафи. Вони запроваджувалися постановою ЦК КП(б)У від 18 листопада «Про заходи щодо посилення хлібозаготівель». Зокрема, щодо одноосібників, які не виконували план хлібоздачі, дозволялося застосовувати натуральні штрафи по м'ясозаготівлі у розмірі 15-місячної норми та річної норми картоплі. І треба було здавати хліб.

20 листопада Раднарком УРСР прийняв рішення про запровадження натуральних штрафів у колгоспах, які «допустили розкрадання колгоспного хліба і злісно зривають план хлібозаготівель, застосувати натуральні штрафи в порядку додаткового завдання з м'ясозаготівель у розмірі 15-місячної норми здачі даним колгоспом м'яса - як узагальненого». Тобто впроваджувався принцип як одноосібної, а й колективної відповідальності.

Заборона торгівлі товарами. 1 грудня 1932 року Раднарком УРСР заборонив торгувати картоплею в районах, які злісно не виконували зобов'язань щодо контрактації та перевірки наявних фондів картоплі в колгоспах. До списку потрапили 12 районів Чернігівщини, по чотири райони Київської та Харківської областей. 3 грудня у низці районів України заборонено торгівлю м'ясом та худобою. З 6 грудня за постановою ЦК КП(б)У та Раднаркому УРСР ці села почали вносити на так звані «чорні дошки».

Припинення постачання промислових товарів. Ще 30 жовтня 1932 року Молотов у телеграмі Сталіну писав: «Використовуємо промтовари як заохочення, а позбавлення частини промтоварів – як репресію щодо колгоспів, а особливо одноосібників». І тут, як стверджують джерела, для сталінського прем'єра дрібниць не було. Наприклад, 20 листопада 1932 Молотов телеграфує Косіору з Геніческа: «Досі в районах діє розпорядження про продаж сірників, солі і гасу. Є про це телеграма Бляхера від 9 листопада. Слід терміново це скасувати та простежити виконання».

15 грудня 1932 року ЦК КП(б)У затверджував список 82 районів, куди припинялися постачання промислових товарів через те, що ці райони не виконали план хлібозаготівель.

Заборона селянам тікати з голоду. Восени 1932-го та взимку 1933 року діяла так звана харчова блокада кордонів України з використанням внутрішніх військ та міліції. Вона виключала можливість виїзду селян з УСРР, прирікаючи їх на смерть. При цьому неможливим був харчовий реверс, тобто приватним особам не дозволялося ввозити без дозволу держави продукти з Росії в Україну.

22 січня 1933 року Сталін і Молотов направили партійним і радянським органам директиву, в якій наголошувалося, що міграційні процеси, що почалися внаслідок голоду серед селян, організовані «ворогами Радянської влади, есерами та агентами Польщі з метою агітації «через селян» у північних районах.

У зв'язку з цим органам влади та ГПУ УРСР та Північного Кавказу наказувалося не допускати масового виїзду селян до інших районів. Відповідні вказівки було надано транспортним відділам ОГПУ СРСР. Примітною є наступна деталь: голод не торкнувся сусідніх з Україною області Росії. Ось чому українські селяни, які постраждали від голоду (які могли пройти через встановлені кордони) ходили туди міняти і купувати хліб.

Введення паспортної системи. 15 листопада 1932 року Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення «Про паспортну систему та розвантаження міст від зайвих елементів», в якому зазначалося, що з метою «розвантаження Москви і Ленінграда, а також інших великих міських центрів СРСР від зайвих, не пов'язаних з виробництвом та установами, а також від кула містах», необхідно запровадження єдиної паспортної системи у СРСР зі скасуванням інших видів посвідчень.

27 грудня 1932 року Центральний Виконавчий Комітет та Рада Народних Комісарів СРСР ухвалили спільну постанову «Про встановлення єдиної паспортної системи по Союзу РСР та обов'язкову прописку паспортів», а 31 грудня того ж року відповідну постанову ухвалили Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет та РНК УРСР.

28 квітня з'явилася постанова РНК СРСР про видачу паспортів громадянам СРСР по всій території країни. У ухвалі зумовлювалося, що «громадяни, які постійно живуть у сільській місцевості, паспортів не отримують» . Облік населення у цих місцевостях здійснювався за поселенськими списками сіл та селищними радами під контролем районних управлінь міліції.

Дії на селі комуністичної спецслужби. Архівні документи свідчать, що вона придушувала реальний опір селян (там, де воно мало місце), а також займалася фабрикацією різноманітних справ, метою яких була превентивна протидія невдоволенню селян.

Серйозним чинником, який радикально відрізняв ситуацію в Україні від того, що відбувалося, скажімо, в Росії чи Казахстані, були зміни в національній політиці. 14 грудня 1932 року Сталін разом із Молотовим підписав постанову ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР у зв'язку з проведенням хлібозаготівельної кампанії. Цей документ вимагав «правильного проведення українізації» в Україні та за її межами, у регіонах, де компактно мешкали українці. Документ також містив категоричну вимогу боротися з петлюрівськими та іншими «контрреволюційними» елементами . Це означало не лише кінець, хоч і контрольованої, але все ж таки політики «українізації», а й початок антиукраїнських «чисток».

Це підтвердили події 1933 року, на початку якої у партійно-державному керівництві УРСР відбулися кадрові зміни. Найсуттєвішим із них було призначення Павла Постишева другим секретарем ЦК КП(б)У та першим секретарем Харківського обкому КП(б)У. Одночасно він залишився секретарем ЦК ВКП(б). Надруковані архівні матеріали показують, як саме протягом 1933 року Постишев та його «команда» (люди з його найближчого оточення, а також партійні працівники, які приїхали з Росії для «зміцнення») здійснювали господарську лінію Кремля в отриманні зерна, а також займалися широкомасштабною «чисткою» всіх громад. Останніх почали звинувачувати в організації голоду.

Політичні підсумки подій 1932-1933 років підбив Постишев у промові на об'єднаному Пленумі ЦК і Центральної Контрольної Комісії КП(б)У листопаді 1933 року. Він наголосив, що колгоспи в Україні зроблені більшовицькими. Постишев також наголосив, що саме «помилки та промахи, допущені КП(б)У у здійсненні національної політики партії, були однією з головних причин прориву 1931-1932 років у сільському господарстві України. Немає сумніву, що без ліквідації помилок у здійсненні національної політики партії, без розгрому націоналістичних елементів, що засіли на різних ділянках соціального будівництва в Україні, неможливо було б ліквідувати відставання її сільського господарства». Пленум прийняв резолюцію, в якій було написано, що «наразі головною небезпекою є місцевий націоналізм, який поєднується з імперіалістичними інтервентами».

Цей «даний момент» розтягнеться на багато років. Таким чином, буде легітимовано згортання політики «українізації», початок масових репресивних кампаній в Україні вже 1933 року, які згодом органічно впишуться в «великий терор» 1936-1938 років.

 

Чому більшовики перемогли в Україні в 1920 р.?

 

проф. М. І. Бушина, д.і.н., проф. О. І. Гуржій.

Більшовики перемогли завдяки блискучому керівництву, прекрасній організації, наявності в їх розпорядженні порівняно більших людських, матеріальних і промислових ресурсів, насамперед російських. Радянська влада в Україні змогла також максимально використати потенціал своїх прибічників (зрусифікований пролетаріат, сільська біднота тощо) і суперечності між противниками. До того ж більшовики, на відміну від лідерів УНР,білогвардійського руху, проводили набагато гнучкішу соціальну політику і більш вдало використовували політичну пропаганду.

Українська національно-демократична революція у1920 р. вже вичерпала свій потенціал. Радянсько-польську війну 1920 р., в якій на боці поляків взяла участь невелика петлюрівська армія, потрібно віднести (так само як українсько-польську війну 1918-1919 рр.), до міжнаціональних воєн на території імперій, що розпалися. Війну червоноармійців з білогвардійцями

П.Врангеля треба кваліфікувати як останній епізод російської громадянської війни. Боротьба «батьки» селянських отаманів Нестора Махна характеризується як соціальна. Жодних національних цілей Махно перед собою не ставив. Наприкінці 1920 року вже не залишилося регулярних військ, здатних опиратися дислокованій в Україні мільйонній армії Л.Троцького. Україна була поглинута Росією, хоч формально існувала у вигляді незалежної радянської республіки.