ЗЛУКА

 

Акт Злуки - від Соборності до краху держави Історія без міфів

 

Владлен Мараєв.

 

Кульмінація українських визвольних змагань. 22 січня 1919 року. Дата, яка назавжди увійшла в історію. Століттями розірвані імперіями українські землі нарешті з'єдналися в соборній українській державі. Тріумф? Перемога? Чи знову зрада? Якої насправді була злука двох Україн? І хто винен в тому, що її зруйнували?

 Поняття «соборність» означає єдність, цілісність і неподільність українських земель. І виникла така ідея зовсім не на порожньому місці.

 Акт злуки – це логічне завершення того тривалого шляху, який пройшли русини-українці з пізнього середньовіччя. А на початку новітніх часів в середовищі української інтелігенції вже домінувало уявлення про те, що український народ протягом багатьох століть був розділений між різними державами. І це тривало ще з часів занепаду давньої Русі, або ж Київської Русі та Галицько-Волинського князівства.

 Ідея модерної незалежної соборної української держави також з'явилася задовго до її втілення. Ще у 1895-му галицький правник і публіцист Юліан Бачинський висловив її на сторінках своєї праці «Україна ірредента» – «Україна уярмлена». Саме ця книга стала первістком, а не розпіарена брошурами  Міхновського.

 Але ж і темпи розвитку українського національного руху в ліберальній Австро-Угорщині були вищими, ніж у консервативній Російській імперії. «Самостійна Україна» Міхновського стала другою такою працею, а його гасло «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ» досі збурює люту, шалену реакцію у тієї сторони та її п'ятої колони в самій Україні. І як же символічно, що після Галичанина другу працю написав Надніпряниць, який жив у Харкові, а видав її у Львові.

То був 1900 рік, а до практичної реалізації справа дійшла у першій половині 1919-го.

 Перша світова війна та революція вперше у ХХ столітті відкрили вікно можливостей для створення Соборної Української держави.Першою на уламках Російської імперії виникла Українська Народна Республіка, на зміну якій прийшла українська держава Гетьмана Скоропадського. Але практичні кроки щодо втілення ідеї Соборності були неможливі аж до глибокої осені 1918 року, адже значна частина українських земель до того часу залишалася в складі Австро-Угорської імперії. І хоча росіяни часто презирливо називали її загниваючою Дунайською монархією, вона виявилася більш живучою, ніж імперія російська.

 Це подібно до того, як в Радянському Союзі так довго розповідали про загниваючий капіталістичний захід, аж поки прогнив і загинув сам Радянський Союз. Та ось у листопаді 1918-го з політичної мапи світу зникла і Австро-Угорщина. У Галичині була створена Західноукраїнська Народна Республіка.

В центрі нашої уваги процес об'єднання двох українських держав, який почався за ініціативи західноукраїнських діячів. Чому ж саме за їхні ініціативи? А тому, що ЗУНР одразу опинилася в надзвичайно непростому становищі.

 Почалася війна проти відновленої польської держави, яка претендувала на західноукраїнські землі. Уже 22 листопада українці під тиском переважних польських сил були змушені залишити Львів. Вони нагально потребували озброєння, боєприпасів, поповнення особового складу насамперед досвідченими офіцерами.

 Тому західноукраїнська держава звернулася по допомогу до Надніпрянської, до гетьмана Павла Скоропадського. І він охоче пішов на зустріч. Виділив 6 мільйонів карбованців, 10 мільйонів австрійських крон, кілька вагонів зброї, взуття, одягу, цукру та навіть витунський підрозділ, бойові літаки та пілотів зі складу 2-го подільського авіаційного дивізіону, які взяли активну участь у війні проти поляків.

 А тим часом у Надніпрянщині спалахнуло антигетьманське повстання Директорії. Про нього ми розповідали у випуску «Українська громадянська війна. Винниченка та Петлюра проти Скоропадського».І оскільки гетьман дуже швидко втратив контроль над країною і опинився заблокований в Києві повстанцями, західноукраїнська держава вирішила далі мати справи не з ним, а з Директорією. Тобто з Українською народною республікою, яка перебувала в стадії відновлення. 1 грудня 1918-го у Фастові сторони підписали передвступний договір.

 Це була декларація про непохитні наміри якнайшвидше з'єднатися в одну державу зі збереженням широкої автономії для Західноукраїнської народної республіки. В наші дні на Фастівському вокзалі можна відвідати вагон-музей звуки УНР і ЗУНР. Подальші події розгорталися так.

 Директорія здобула остаточно перемогу над гетьманом і увійшла до Києва. Парламент ЗУНР, він називався Українська національна рада, ратифікував фастівський договір. Це сталося 3 січня 1919-го Станіславові, сучасний Івано-Франківськ.

 На цьому ж засіданні було обрано делегацію 65 осіб на чолі з Левом Бачинським. Вона виїхала до Києва для того, щоб взяти участь у святі звуки та в роботі Трудового конгресу України – тимчасового найвищого законодавчого органу влади. Проголошення звуки відбулося 22 січня на Софійській площі Києва біля пам'ятника Богданові Хмельницькому.

Цей день обрали не випадково, адже на нього припадала перша річниця самостійності Української Народної Республіки. І оскільки у 1919 році то була середа, день спеціально оголосили неробочим. О півдні на Софійській почалася урочиста церемонія.

 Після молебні і коротких промов член директорії Федір Швець зачитав універсал директорії. Саме так він називався, хоча інколи про нього кажуть як про акт звуки. Однак формально це був саме універсал директорії.

 Ось головні слова цього документу. В самому універсалі не містилося жодної конкретики стосовно умов звуки та автономії західноукраїнських земель. Ці питання детально розглядав уже трудовий Конгрес України, який найближчими днями працював у приміщенні Оперного театру у Києві по вулиці Володимирській, 50.

 Було ухвалено рішення про те, що склад директорії поповниться представником ЗУНР. Ним став Євген Петрушевич, але, забігаючи наперед, зазначу, що участі в роботі директорії Петрушевич практично ніколи не брав, а після того, як його проголосили диктатором, він позбувся місця в директорії. Надніпрянці вкрай негативно відреагували на таке порушення демократичних принципів.

 Після звуки уряд УНР поповнився ще кількома міністрами від ЗУНР, а сама ЗУНР була переименована на Західну область УНР. Скорочено – ЗОУНР. До слова, маловідомий факт – через два дні після проголошення злуки уряд УНР офіційно встановив державне свято – День самостійності України, 22 січня.

А от День Соборності України офіційно став святом тільки у 1999-му, після появи президентського указу Леоніда Кучми. Втім, маємо не забувати, що злуку проголосили за надзвичайно складних історичних обставин. Більшовицькі війська станом на 22 січня захопили практично весь Схід України та Лівобережжя.

 На Донбасі вони вели бої з білогвардійцями. Південь захопили війська Антанти. На Заході йшла війна з Польщею.

 А головне – більшовики стояли вже практично під Києвом. Тривожна атмосфера цілковитої невизначеності майбутнього тяжіла над усіма учасниками і очевидцями свята злуки. Цікаво, а якими ж були їхні особисті враження про цю небуденну подію? Почнемо з Володимира Винниченка – керівника директорії і фактичного лідера УНР.

Зараз його не критикує, мабуть, хіба що лінилий. Мовляв, класний письменник, але недолугий політик, який віддав Україну на поталу більшовикам. До речі, про Володимира Кириловича у нас також є випуск.

 Хоча в щоденнику, напередодні акту звуки, він зробив запис, в якому навряд чи можна розглядіти якісь симпатії до червоних. Завтра має бути урочистое проголошення з'єднання Західньої і Східньої Українських Республік. Завтра ще Трудовий Конгрес.

 Але що з того, коли і директорію, і його знесе дика-люта хвиля варварів з півночі? Голодний інтернаціональний китаєць-совдепі озброєний, вимуштрований, сила непереборима. А скільки розстріляє лютий кацап у самому Києві? Несчасний українець-обиватель. Він же тільки-тільки народився на світ, і тут його вбивають.

 Відомий громадський діяч і меценат Євген Чикаленко в історичний день 22 січня також не був сповнений оптимізму. Повторюється те саме, що було з Україною в ХІІІ вікі. Коли насунули на Київ татари, то державне життя України пересунулося на Захід, в Галичину, де Роман та Данило заснували Галицьке князівство.

Але можливо, що Антанта не схоче признати і за австрійськими українцями права на самоозначення, а приєднає їх до Польщі, а українців – до Росії? Доведеться ще ждати на Другу мирову війну, після якої вже, напевне, прийде черга і на українську державу. Як вона не складеться в близькому часі, а сьогоднішнє з'єднання України в одну державу після семисотлітньої розлуки, є величезною ваги річ. Здається, Євген Чикаленко справді володів даром передбачення, а точніше – настільки потужним інтелектом і аналітичними здібностями, що зміг спрогнозувати все – і поразку Української революції, і приєднання Галичини до Польщі з ласки Антанти, і повернення більшої частини України під владу Росії, хоча б і в формі СРСР.

І навіть Другу світову війну він передбачив, і це через два місяці після закінчення першої. В одному тільки помилився – черга незалежної України не настала навіть після Другої світової війни. Один із провідних учасників делегації ЗУНР Лонгин Цегельський у своїх спогадах натомість відзначив, наскільки потужним і корисним для української справи був взаємовплив Галичани на Дніпрянці у той короткий період, який вони провели в Києві на святкуванні звуки.

Кияни залюбилися були в Галичанах, особливо в селянах. Наших делегатів зупиняли, випитували, звідки вони. Дивувалися, що і вони, українці, прислухалися до їхнього говору.

 Галичани були сенсацією цих днів. Їхня поява на вулицях Києва мала величезне значення для пробудження всеукраїнської соборницької ідеї серед киян та придніпрянців взагалі. І на самих галичан Київ подіяв.

 До Києва їхали галичанами, з Києва вертали всеукраїнцями. Під чаром соборності вони залишилися ними назавжди. На святі звуки був присутнім іноземний дипломатичний корпус, а точніше ті дипломати, які не встигли виїхати з Києва перед загрозою більшовицького наступу.

 Вони представляли Німеччину, Австрію, Болгарію, Туреччину, Нідерланди, Грузію, Козацький Дон. До речі, саме посол Всевеликого війська Донського Олександр Чарячукін, на хвилиночку офіційно – отаман Зимової Станиці, залишив нам таке враження про події. Свято приєднання Галичини до України влаштувала директорія з метою посилення авторитету уряду серед населення.

 Це урочисте проголошення не принесло суттєвої користі, і скоро його всі забули.

І ще без нічого цікавого. Проте погодитися з донським послом паном Чарячукіним ми не можемо. УНР і Зоундер насправді серйозно допомагали одне одному.

Вже в перші два місяці УНР надіслав в Галичину 20 тисяч гвинтівок, 300 кулеметів, 80 гармат. Офіцери й добровольці з Надніпрянщини їхали до Галичини, щоб захищати її від поляків. Галицькою армією командували надніпрянські генерали, спочатку Михайло Омелянович Павленко, а потім Олександр Греків.

Зі свого боку, галичани передали надніпрянцям 47 вагонів нафти, бензин, залізничні мастила. Було запроваджено спільну валюту – гривні та карбованці. І, що дуже важливо, створена спільна делегація на паризьку мирну конференцію.

 А також розіслано ноти до інших держав з повідомленням про утворення Соборної Української Держави.

Слід зазначити, що Зоунер декларувала свої права на Буковину і Закарпаття, однак реально контролювати ці території не змогла. В Чернівцях ще 3 листопада 1918-го відбулося Буковинське віче, на якому висловилися заприєднання до Соборної Української Держави. Але вже 11 листопада Румунія ввела свої війська і окупувала Буковину.

 Так триватиме аж до 1940-го. На Закарпатті ж проголосили Гуцульську республіку, а 21 січня 1919-го в Хусті відбувся Загальний Собор Всіх Русинів, який закликав галицьку армію зайняти всі райони Закарпаття, де чисельно домінували українці. Треба сказати, що галичани відгукнулися на це прохання і спробували обмеженими силами підтримати прагнення закарпатців до Соборності, проте вони не змогли там надовго втриматися.

 В 1919-му Закарпаття за умовами Сен-Жерменського мирного договору було приєднано до Чехословаччини. Та й власне об'єднання УНР і ЗОУНР не було остаточно доведено до логічного завершення. Воно не було затверджено установчими зборами, тому що установчі збори так ніколи не зібралися.

 Західноукраїнська автономія мала свій окремий парламент, уряд і армія. Воювати українцям довелося одразу на кілька фронтів, але для галичан основним ворогом була Польща, тоді як для надніпрянців, більшовиків та білогвардійців. Лише після того, як в середині липня 1919-го галицька армія під тиском поляків відступила за Збруч на Поділля, українські армії змогли скоординовано виступити проти спільного ворога більшовиків.

 З'явилося гасло «Через Київ на Львів», і галичани певний час щиро вірили в те, що ось зараз вони допоможуть братам-надніпрянцям визволити Київ від червоних, а далі всі разом будуть визволяти Галичину від поляків. Реалії ж виявилися набагато жорстокішими. Київ визволили, але одразу ж і втратили.

Воювати довелося і проти червоних, і проти білих, а тут уже галичанам бракувало мотивації, тому що за білими стояла Антанта. Зі свого боку надніпрянці, шукаючи допомоги проти зовнішніх ворогів, звернулися до Польщі, і вже 1 вересня уклали із нею перемир'я. До всього додалися протиріччя між політиками, невдачі на фронті, епідемія Тифу, і врешті-решт на початку листопада галицька армія перейшла на бік Денікіна.

То був вимушений, але трагічний крок. Галицькі військові отримали шанс перепочити, однак багато хто з них відчував, що ідеали Соборності зраджено. Наприклад, підкорунжий Степан Венгринович занотував у щоденнику 9 листопада.

 «Ми не б'ємось, зате всі сили післав Денікін на петлюру. Щось шепче до уха. Ви зрадники.Ви зрадили, продали своїх братів. Ви замирилися, зложили зброю, щоб легше було Денікінові розбити тамтих. А чи був який інший вихід із цього положення? Не знаю.Не мені це знати. Мені лише одно вільно – відчувати дивну, неясну грижу совісти. Щось наче встит, ганьбу».

 Але ж і відповідальність на Дніпрянця за руйнування Соборності ані трохи не менша. Жодна інша країна світу, окрім Польщі, не хотіла або не могла надати реальну військову допомогу УНР. І в обмін на цю допомогу 2 грудня дипломатична місія УНР у Варшаві під рудою Андрія Лівицького видала декларацію, в якій УНР відмовлялася на користь Польщі від території Зонору, а крім того ще й від Західної Волині, Підляща і Холмщини.

 

Ця декларація стала підґрунтем для майбутньої варшавської угоди Петлюра і Пілуцького. Проте цього вже не міг пробачити Петрушевич, адже для галичан не існувало принциповішого ворога, ніж Польща. І тому 20 грудня 1919-го у Відні на засіданні уряду Зонор було ухвалено рішення про одностороннє скасування Акта Звуки.

 В Україні про це не дуже люблять згадувати, але ми за історію без міфів і не будемо приховувати неприємні сторінки нашого минулого. Попри все, Акт Злуки залишився знаменною подією в історії українського народу. Він дав змогу заманіфестувати перед світом про неподільність українських земель, став символом і дороговказом для наступних поколінь борців за незалежність України.

 А в наш час, коли вже сьомий рік триває збройна агресія проти України та зазіхання на її територіальну цілісність, День Соборності набув особливої актуальності. Він нагадує кожному, що Україна – це від села Рання Заря на Луганщині до Соломонова на Закарпатті, від села Грем'яч на Чернігівщині до Мису Сарич в Криму.